Якщо є світи – то це поети, Інших за життя не знав світів, Тісно їм в тисках землі планети, Кожен у безмежжя з них летів. О, великі і метежні душі, Чарівні творці ідей і слів, Слід за вами я до сонця рушив І як ви обпалений згорів
Дружина Каспрука Наталя Сергіївна пережила стресову ситуацію, коли у 1973 році Арсен Каспрук потрапив під “каток” загострення ідеологічної боротьби.
В 1973 році Арсен Каспрук потрапив під “каток” загострення ідеологічної боротьби. От що пише про Арсена Каспрука в книзі “Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 1926-2001: Сторінки історії, 75” літературознавець Микола Бондар: “Тим часом, на початок 70-х років, у зв’язку з новими партійними рішеннями, що націлювали на загострення “ідеологічної” боротьби, науково-творча атмосфера в усій країні погіршувалася. В Україні, де саме з ідеологічних мотивів у цей час відбулася зміна керівництва республіки, вона характеризувалась додатковими ускладненнями. Піднімається нова хвиля “боротьби з буржуазно-націоналістичними настроями”, розпочинається новий пошук їх носіїв, а також тих, хто схилявся до теорії “безкласовості” та “абстрактного гуманізму”. В першу чергу, це, ясна річ, зачепило кола творчої інтелігенції. В Інституті літератури, якому в 1973 році довелося стати однією з “показових” ділянок погрому української інтелігенції, цей ідеологічно-репресивний наступ узгоджувався з позицією тодішнього його директора.
Зазнає переслідувань група “інакомислячих” – молодих на той час дослідників національної літератури, активних учасників літературного процесу, серед яких – М. Коцюбинська, В. Іванисенко, Ю. Бадзьо, В. Мазний та ін. Здійснюється спроба на партійних зборах, учених радах, нарадах при дирекції тощо повернути уже призабуті “заходи”: розгромну критику ідеологічно підозрілого доробку й діяльності тих чи інших науковців, змушування їх до “самовикривання” й каяття. Суворі ідеологічні звинувачення не обминули й відділ української дожовтневої літератури. Їх жертвами стали передусім завідуючий відділом, палкий поборник і пропагандист національного письменства О. Засенко, який, іще сповнений енергії та нових наукових задумів, змушений був вийти на пенсію, а також А. Каспрук, автор щойно виданої і безпідставно розкритикованої в Інституті книги “Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ століття”…
…у книгах “Філософські поеми Івана Франка” (1965) та “Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ століття” (1973). Крім оновленого погляду на історико-літературні проблеми А. Каспрук виявив себе у цих працях одним з перших в українському літературознавстві (можна назвати іще Н. Калениченко, Г. Нудьгу, М. Гнатюка) прихильників жанрово-типологічного розгляду, дослідником, що примусив реально – і плідно – “запрацювати” категорію жанру. Проте, на жаль, на час виходу монографії “Українська поема…”, ідеї якої виношувались у відносно “вільніші” 60-ті роки, громадсько-політична обстановка знову помінялася, цього разу з відступом у минуле. Книга А. Каспрука “Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ століття”, в якій містився розгляд багатьох практично не “апробованих” творів, формувалися особливості тем і проблем, які не були спопуляризовані, безперечно, давала чимало приводів і підстав для упередженої критики, можливість якої відчули “ідейно пильні опоненти. В силу різних причин ні “Філософські поеми Івана Франка”, ні “Українська поема…” не стали основою для докторської дисертації вченого. Погром 1973 року боляче вразив А. Каспрука, людину емоційну, душевно діткливу”.
На фотографії: у верхньому ряду з ліва направо: друг і однокурсник Арсена Каспрука Олексій Кудін, Арсен Каспрук і завідувач відділу дожовтневої літератури Захар Петрович Мороз.
Петро Максимович Киричок (7 липня 1921 — 6 січня 2014) — український вчений-літературознавець, доктор філологічних наук (1988), професор (1992).
Народився 7 липня 1921 року в селі Червоне Широківського району Дніпропетровської області. Учасник бойових дій у ВВВ з 1941 по 1945 рр.
Обороняв Київ. Учасник оборони Ленінграду, рукопашних сутичок на Пулковських висотах та на Нєвському п’ятачку. Штурмував Кенігсберг де і закінчив війну. Мав три поранення, контузію.
У 1950 році закінчив філологічний факультет Криворізького державного педагогічного інституту, у 1953 році — аспірантуру при Одеському державному університеті імені І. І. Мечникова.
Викладацьку діяльність розпочав у 1953–1955 рр. завідувачем кафедри української літератури, деканом філологічного факультету Криворізького державного педагогічного інституту.
З 1955 р. по 1976 р. працював завідувачем кафедри української літератури Сімферопольського державного університету імені М. В. Фрунзе.
З 1976 року — доцент, професор кафедри теорії та історії української літератури Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського.
У 1954 році захистив кандидатську дисертацію на тему: «Соціальні драми М. Л. Кропивницького», у 1988 році — докторську дисертацію на тему: «Українська драматургія 60-х — поч. 80-х р.р. XIX ст. Проблема художньої майстерності у зв’язку з творчою практикою письменників».
У 1955 році присвоєно вчене звання доцента, у 1992 році — професора.
Опублікував близько 200 наукових і методичних праць, найважливішими серед яких є:
• Марко Кропивницький літературний портрет (1985)
• «Слово Шевченка на полі бою» (2001)
• «Степан Руданський і Крим» (2004)
• «Марко Кропивницький у Криму: науково-методичний посібник» (2002) (у співавторстві)
• «Національної духовності сіячі» (2005) (у співавторстві)
• «Крим театральний: навчальний посібник» (2006) (у співавторстві)
• «Слово Т. Г. Шевченка на фронтах другої світової війни: навчальний посібник» (2006).
Арсен Каспрук в аспірантські роки. Весна 1950 року.
Арсен Каспрук, будучи аспірантом Інституту літератури АН УРСР, і певний час після захисту кандидатської дисертації, у 1948-1954 роках мешкав у гуртожитку для аспірантів Академії Наук УРСР на вулиці Костьольній, 13-а.
На фотографії: Арсен Каспрук на Володимирській гірці. Весна 1950 року.
Дослідник класичної української поезії. Творчості Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Якова Щоголева, Олени Пчілки, Уляни Кравченко, Агатангела Кримського, Володимира Самійленка, Івана Манжури, Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка.
Автор досліджень “Яків Щоголів. Нарис життя і творчості” (К., 1958); “Леся Українка” Літературний портрет» (К., 1958); “Леся Українка. Літературний портрет” (К., 1963) (друге перероблене і доповнене видання); “Філософські поеми Івана Франка” (К., 1965); “Українська поема кінця XIX- початку ХХ ст. Ідеї, теми, проблеми жанру” (К., 1973), “Іван Франко. Життєвий і творчий шлях” (К., 1983) (у співавторстві з І. І. Бассом).
А також неопублікованих праць “Павло Грабовський – поет-громадянин”, “Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди”, “Поетичний простір Івана Франка” та збірки поезій “Виднокола”, які розміщені на нашому сайті.
На сайті ви можете знайти усі ці дослідження, а також (набравши в пошуку) статті Арсена Каспрука “Лірична драма “Зів’яле листя” та її відгомін у поезії”, “Шляхи філософської поеми”, Від “Енеїди” до “Мойсея” (Деякі питання розвитку жанру української дожовтневої поеми), “Поема в сучасному літературознавстві”, “Ранні поеми Івана Франка”, “Жанр притчі в поезії Івана Франка”, “Жмуток до “Зів’ялого листя» Івана Франка”, “Жанри лірики Івана Франка”, “Особливості ліро-епічної та епічної поезії Івана Франка”, які випередили свій час, і були частиною задуманої дослідником монографії “Українська класична поема: жанри, класифікація й різновиди”.
Історія української літератури у восьми томах. Том четвертий. Книга друга. Поезія 70-90 років ХІХ ст.
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:
Б. С. БУРЯК, О. Є. ЗАСЕНКО (заступник голови), С. Д. ЗУБКОВ, Є. П. КИРИЛЮК (голова), П. Й. КОЛЕСНИК, С. А. КРИЖАНІВСЬКИЙ (заступник голови), Л. Є. МАХНОВЕЦЬ, Л. М. НОВИЧЕНКО, М. Й. СИРОТЮК, Є. С. ШАБЛІОВСЬКИЙ, М. 3. ШАМОТА
«НАУКОВА ДУМКА»
Київ – 1969
АВТОРИ КНИГИ: О. Є. ЗАСЕНКО, Н. Л. КАЛЕНИЧЕНКО, А. А. КАСПРУК, М. Є. СИВАЧЕНКО, О. Ф. СТАВИЦЬКИЙ, Л. Ф. СТЕЦЕНКО ВІДПОВІДАЛЬНИЙ РЕДАКТОР О. Є. ЗАСЕНКО
К И ї В – 1 9 6 9
ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКО
Оригінальним і самобутнім митцем слова ввійшов в українську дожовтневу літературу Володимир Іванович Самійленко. Умови, в яких жив поет, особисті і громадські обставини життя визначили ідейні і тематичні обрії його поезії, поклали відбиток на всю його творчість. В. Самійленко народився 3 лютого 1864 р. в містечку Великих Сорочинцях Миргородського повіту на Полтавщині. Він був сином колишньої кріпачки Олександри Самійленко і поміщика Івана Лисевича. Вчився В. Самійленко спочатку в дяка, а потім під керівництвом миргородських вчителів. Мати майбутнього поета працювала управителькою дому поміщика Трохимовського і при його сприянні 1875 р. влаштувала сина на навчання в Полтавській гімназії. Здібний юнак поряд з навчанням багато уваги приділяв читанню художньої літератури. З бібліотеки Трохимовського він прочитав твори Ломоносова, Батюшкова, Жуковського, Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Мільтона, Гомера, Дайте, Руссо, Вольтера, Байрона, Беранже. В ті ж роки він прочитав «Кобзар» Шевченка, познайомився з творами П. Гулака-Артемовського, О. Стороженка, П. Куліша та інших українських письменників. Сільське оточення в час вакацій, розваги й пісні молоді, розповіді дядька-чумака про свої мандри й пригоди, твори українських та російських письменників — це та перша школа, у якій зародилося у молодого Самійленка бажання самому взятися за перо. Вже в старших класах гімназії він пише перші сатиричні та ліричні вірші і перекладає російських та античних поетів. Закінчивши 1884 р. гімназію, В. Самійленко вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут, власне, по-справжньому й починається його літературна творчість. Суспільно-політичні обставини того часу аж ніяк не були сприятливими для українського письменства і для зростання таланту молодого поета зокрема. Розгром революційного народництва, заборона українського слова, перемога реакції в університеті не могли не позначитись на настроях В. Самійленка. Беручи участь у громадському житті, він приєднується до тієї частини студентів, яка поділяла погляди «культурників». Основним завданням вони вважали розвиток національної самосвідомості, працю в культурно-освітній галузі, уникали питань соціально-політичного характеру. З гуртка культурників «Хрестоматійне товариство» В. Самійленко виніс дуже помірковані суспільні
232
погляди, не мав чіткого розуміння сучасної дійсності і свого місця в ній. Проте в умовах реакції 80-х років були сили, що протистояли настроям занепаду і «мирного каганцювання», формувалося покоління демократичної української інтелігенції, яке своєю діяльністю визначило новий етап у розвитку української літератури. Перебуваючи якийсь час у гуртку «Літературна громада», ідейним натхненником і організатором якого була Леся Українка, листуючись та зустрічаючись з І. Франком, В. Самійленко зазнавав впливу революційно-демократичних ідей, радикальних поглядів про необхідність докорінних змін у суспільних взаєминах. Закінчивши 1890 р. університет, В. Самійленко працював на київському телеграфі, а в 1893 р. переїхав до Чернігова, де влаштувався на службу в губернському земстві. Тут в скорому часі він познайомився з Л. Глібовим, Б. Грінченком, М. Коцюбинським та іншими письменниками й культурно-громадськими діячами і ширше розгорнув власну творчу працю. 1900 р. в пошуках заробітку В. Самійленко переїхав до Катеринодара, працював діловодом кубанського обласного управління, але незабаром захворів і змушений був повернутися в рідні місця. Кілька років Самійленко служив секретарем повітової земської управи в Миргороді, а потім знову повернувся в Чернігів на попереднє місце праці. У революційний 1905 рік В. Самійленко переїхав до Києва, працював коректором у газетах «Громадська думка» і «Рада», співробітничав у «Новій громаді» та сатирично-гумористичному журналі «Шершень». Постійні матеріальні нестатки, злиденне життя змушують поета знову повернутися в Чернігів. Він складає іспит на нотаря і відкриває власну контору в містечку Добрянці на Чернігівщині, де й працює до 1917 р. В бурхливі дні після Лютневої революції В. Самійленко прибув у Київ, працював дрібним урядовцем. Намагаючись подалі стояти від політики, писав статті про українську мову, перекладав з іноземних літератур тощо. Проте у вирі Великої Жовтневої соціалістичної революції В. Самійленко не зміг правильно зорієнтуватися і об’єктивно опинився по той бік барикад, потрапив в еміграцію. Важким було життя поета в той час. Усвідомивши, що йому не місце в «царстві хама і авантюриста», В. Самійленко всім серцем тягнеться до Радянської України. Діставши дозвіл повернутися на батьківщину, навесні 1924 р. В. Самійленко приїздить до Києва, працює редактором у видавництві. Проте поневіряння
233
в еміграції надто далося взнаки. Поет тяжко захворів, і 12 серпня 1925 р. його не стало. Похований В. І. Самійленко в Боярці, поблизу Києва. У літературній спадщині В. Самійленка — ліричні поезії, сатиричні й гумористичні твори, переклади світової класики. Один з перших ліричних творів В. Самійленка — вірш «Грішниця» (1884). Поет з великим співчуттям ставиться до знедоленої жінки, що змушена в умовах жорстокого капіталістичного світу торгувати собою. Він бачить глибину трагедії героїні, підкреслює соціальні причини її «гріхопадіння». Змарнілий вид «грішниці» свідчить, що не з добра вона стала на шлях неслави, а зла недоля зіпхнула її в «страшну безодню». Правда, автор не конкретизує причин, що призвели жінку до морального падіння, але читачеві 80-х років цілком ясно було, що то за «недобро», «горе», «недоля зла», які примусили молоду дівчину стати повією. Подібно до Шевченка, Некрасова, Мирного, у вірші «Грішниця» Самійленко виступає обвинувачем соціального ладу, що породжує такі людські трагедії. У багатьох ліричних віршах В. Самійленко відобразив тяжке становище трудового народу, він чув, як «стогне біднота» під тягарем злиднів та безправ’я («Ридання душі» — 1884), бачив, як «зневажають бідних дуки» («Зорі»— 1889), як «прибитий журбою і горем німує співучий від природи люд» («Сумна наша пісня» — 1885). В душі письменника наростала ненависть і огида до «неправди, насильства, кривди й зла» («Вже годі плакати!»— 1889). Але він не знаходив інших засобів боротьби із світом гніту й сваволі, ніж боротьба словом:
Ненавидим ми зло, проти його стоять Повсякий час душа готова; Але на згин йому не будемо вживать Ми зброї іншої, пріч слова 1
Правда, іноді в поета проривається думка, що з катами народу можна порахуватися лише насильницьким методом («Катам» — 1893), але цей мотив не є провідним у його творчості. Ряд ліричних поезій В. Самійленко присвятив оспівуванню України. В них він висловлює любов до рідного краю, біль і невдоволення з приводу того, що розкішний, багатий край перебував у неволі й злигоднях (цикл «Україні», «Веселка» та ін.). Говорячи про Україну, В. Самійленко здебільшого мав на увазі опоетизовану мрію, а не конкретну землю революційних ______________________________ 1 Володимир Самійленко, Твори в двох томах, т. 1, Держлітвидав України, К-, 1958, стор. 96—97. Далі цитати з творів В. Самійленка даємо за цим виданням.
235
вибухів і гострої класової боротьби. Це часто заважало йому відобразити дійсне життя, реальну боротьбу, накладало на його твори відтінок смутку та безнадії. Любов до рідного краю в поезіях В. Самійленка завжди сполучена з повагою й любов’ю до інших народів, він бачив не лише страждання трудящих України, а й чув «всесвітній плач народу». Значне місце в ліриці В. Самійленка посідає тема ролі поезії в житті, громадського покликання митця слова («Пісня» — 1886, «Елегії»— 1887—1889, «Орел»— 1890, «Не вмре поезія»— 1891 та ін.). Перед поетами життя ставить одну вимогу — не замикатися в колі особистого, не відриватися від народу, а служити своїм талантом людськості, людині:
Краще людину змалюй, зазирни їй у душу душею, Радість і смуток її в слові твоїм покажи.
В. Самійленко підкреслює, що поезія супроводжує людину у щасті і в горі, додає їй снаги у житті й праці, що вона безсмертна. Маючи за взірець поезію Т. Шевченка, автор ставить своїм завданням теж карати віщим словом «тих, хто на людей кує кайдани», співати про людську долю. Великому Кобзареві Самійленко присвятив ряд задушевних ліричних поезій («На роковини смерті Шевченка»— 1888, «26 лютого»— 1890, цикл із п’яти віршів під назвою «Вінок Тарасові Шевченку, в день 26 лютого» — 1906 та ін.). Народу син, борець за людську долю, голос якого в часи неволі, злиднів і темноти був болючим криком, світив трудящим промінням сонця, завжди викликав у Самійленка почуття найглибшої пошани. Про «Кобзар» і його безсмертного творця він писав у віршах і статтях, ставив ідеї Шевченка за приклад собі й своїм сучасникам-поетам. Про величезну історичну заслугу Шевченка в розвитку української літературної мови ніхто так сильно, правдиво й поетично не сказав, як В. Самійленко у вірші «Українська мова (Пам’яті Т. Г. Шевченка)», що став хрестоматійним. Мову народну поет назвав дорогим діамантом, що лежав у пилу на дорозі.
Так в пилу на шляху наша мова була, І мислива рука її з пилу взяла. Полюбила її, обробила її, Положила на ню усі сили свої, І в народний вінець, як в оправу, ввела, І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
В. Самійленко виявив себе і як майстер пейзажної та інтимної лірики. Чи не найвдаліше змальовує він картини природи в циклі
236
«Весна». Тут з глибоким чуттям відтворено процес весняного оновлення природи — танення снігів, скресання рік, вбирання в зелень і квіти лісів, полів та луків. Відображаючи зміни в природі, змагання між теплом і холодом, сонцем і темрявою, поет у той же час вдається до паралелей з людським життям, з суспільними явищами. Часто пейзажна деталь стає багатозначним символом для зображення суспільної події, допомагає виявити громадянські ідеали автора:
Тебе, благе небеснеє проміння, Тебе вітають наші вбогі хати, Бо ти зогріло нам чуття холодні. Любов небес — ти вчиш любити землю, І серце землю всю зогріти хоче, Бо ти в ньому холодний лід розбило.
Правда, тут автор не підноситься вище загально гуманістичного декларування добра, правди, рівності. В його весняному циклі нема громових акордів Франкових «Веснянок» чи полум’яного буяння, як у віршах про весну Лесі Українки. Надія і радість межуються в поезіях В. Самійленка про природу зі смутком і безнадією. Особливою ніжністю, сердечною задушевністю почуттів позначена «Вечірня пісня». Зменшувальні епітети («тихесенький вечір», «темнесенький гай») надають поезії зворушливої лагідності у відтворенні «рухомого» пейзажу літнього вечора. Покладений на музику К. Стеценком, вірш цей став народною піснею. Індивідуальними особливостями позначена й інтимна лірика В. Самійленка («Сонети», «її в дорогу виряджали», «Посвята Зінаїді Р-ській» та ін.). Стриманість і чистота почуттів, розважливість, ніжність і щирість, немов серпанком, огортають інтимні вірші Самійленка. Одним з важливих тематичних розділів лірики Самійленка є філософські роздуми про природу та її закономірності, про людину і її безсилля перед вічністю, плин матерії в часі й просторі тощо («Весняна елегія» — 1889, «Скільки минуло вже часу, відколи питаються люди» — 1887, «Дві планети»— 1888, «Думи буття» — 1918 та ін.). У згаданих творах поет в основному стоїть на матеріалістичних позиціях. Він визнає вічність космосу, невпинний рух, збереженість, єдність матерії, єдність матеріального й духовного начал. Проте інколи поет збивається на ідеалістичні манівці. Наприклад, у вірші «Символ віри» несподівано зустрічаємось з такими твердженнями: «крім бога, нічого немає»; «є тільки дух, космос же прояв його». Філософські роздуми В. Самійленка нескладні і не дуже глибокі, але вони все ж вирізняли його поезію з-поміж потоку
237
бездумних віршів деяких його сучасників, споріднювали її в багатьох моментах з філософською поезією І. Франка і Лесі Українки. Лірично-філософські поезії В. Самійленка дають можливість глибше зрозуміти один з кращих його поетичних творів — лірико-філософську поему «Герострат» (1888). У цьому творі поет не мав наміру малювати образ сумнозвісного палія храму Артеміди в Ефесі. Правда, тут згадуються деякі давні історичні обставини, певною мірою відтворено колорит епохи, проте Герострат Самійленка тільки дещо подібний характером до старогрецького честолюбця, а більше нагадує мислячого українського інтелігента кінця XIX ст. Герой Самійленка атеїст, матеріаліст, задумується над питаннями розвитку всесвіту і місця в ньому людини. Він виявляє незадоволення з того, що людина, мислячий дух, який збагнув будову всесвіту і матерії, безслідно зникає з життя. Він міркує бурхливо, бунтує. Герострат Самійленка нагадує певною мірою Каїна з поеми «Смерть Каїна» І. Франка, який також розмірковував над питаннями смерті і безсмертя. Але у порівнянні з Франковим Каїном Герострат Самійленка — постать трагедійніша. Якщо Каїн знаходить мету, моральне заспокоєння у самовідкритті, що найвище щастя людини — любов до людей, праця для них, то Герострат іде іншим шляхом. Його егоїстична натура прагне тільки одного — особистого прославлення. Він забуває, власне, не хоче знати, що чудовий храм Артеміди робітники й зодчі будували не для себе, а для поколінь. Одержимий всепоглинаючою жадобою слави, добутої хоч би й ціною страшного злочину перед людством, Герострат підпалює храм — святиню свого народу. Цим образом В. Самійленко заплямовував тих своїх сучасників, що в ім’я особистої слави йшли на зраду й злочини проти народу. В. Самійленко успішно виступав і в ліричних, і в епічних жанрах поетичної творчості, але найповніше його талант розкрився в сфері сатири й гумору. Тут він досяг значної сили викриття потворних явищ сучасної йому буржуазної дійсності, був захисником інтересів експлуатованих і гноблених, показав себе блискучим майстром художнього слова. Одним з перших сатиричних творів В. Самійленка є вірш «Ельдорадо» (1886). В гострих сатиричних рядках його поет відтворює задушливу атмосферу гніту, сваволі та безправ’я в капіталістичному суспільстві. Щасливе життя тут лише для держиморд; про волю народ розмовляє тільки в острозі; за правду дякують батогами, карають лише бідних. Зовнішньо виглядає так, начебто все це відбувається в якійсь невідомій країні,
238
а в кінці вірша поет виразно дає зрозуміти, що країною сваволі й деспотії є царська Росія. Картину гноблення й визиску, наруги над народними правами й інтересами трудящих зображує поет також у вірші «Як то весело жить на Вкраїні» (1886). Пан, який володіє хуторами, старшина, сільські глитаї, корчмар, царський вельможа — всі розкошують за рахунок важкої, виснажливої праці трудівників.
Тільки бідний народ наш стражденний Нарікає на долю гірку У зневазі, у праці щоденній: Не всміхнеться вона мужику, йому тільки нема ні хвилини, Поки кожний засне в домовині; Він під гнітом тяжким аж пищить. Дуже весело жить на Вкраїні! Дуже весело жить!
Вістря своєї сатири В. Самійленко спрямовує і проти конкретних осіб. Так, у «Пісні про віщого Василя» він дошкульно висміює царську цензуру, зокрема київського цензора Василя Рафальського, який душив кожну свіжу думку, волелюбне слово. Поет сатирично зображає ганебний кінець царського поплічника-мракобіса, що загинув від цензорської отрути, яка тяжким сопухом підіймалась над помийною ямою, де догнивав його «бідаха олівчик потлілий». Цієї ж теми торкається письменник у поезії «Собаки» (1888). Тут під вогонь сатири потрапили київський шеф жандармів Новицький і цензор Ромер. Українських панів-псевдопатріотів висміює він у віршах «Патріота Іван» (1888) та «На печі» (1898). Базікаючи про любов до України, ці пани дбають у першу чергу про зиск, про власний гаманець, не маючи й на думці зробити щось корисне для народу.
239
Що за славний патріота Наш Іван, якби хто знав! Тільки що роззявить рота, Про народ уже й почав; А казать промову стане, То й не жди, щоб був кінець. Патріоте наш Іване! Ти, їй-богу, молодець!
Як у багатьох інших своїх поезіях, для посилення сатиричного ефекту у вірші «Патріота Іван» В. Самійленко вдало використовує постійний рефрен, що після кожної строфи акцентує пустопорожність, нікчемність «патріотизму» українського пана. У розвінчанні українських діячів-псевдопатріотів, у розкритті їх антинародної суті згадані вірші В. Са- мійленка перегукуються з поезіями І. Франка «Україна мовить» та «Сідоглавому», де також виведено «патріотичну зграю» і дошкульно висміяно її панський, корисливий «патріотизм». Широку популярність ще в час своєї появи здобула гумореска «Божий приклад» (1902). Подібно до С. Руданського, В. Самійленко майстерно використав народну гумористичну версію про створення світу. Посилаючись на «божий приклад», пан примушує наймита Івана працювати без відпочинку день у день. При цьому він нагадує, що, мовляв, сам бог шість днів безперервно трудився і спочив тільки на сьомий день:
Іван спинивсь на борозні: «То річ, мосьпане, друга! Одно — творити язиком, А друге — перти плуга. Але за прикладом святим Я радий поспішати; Скажіть же, що робив господь В день осьмий і дев’ятий?»
Тут, як і в інших віршах В. Самійленка, бачимо його уміння стисло, афористично формулювати думку. Вислів «Одно — творити язиком, а друге — перти плуга» став крилатим. Найбільшого розмаху сатира В. Самійленка набуває в період революції 1905—1907 рр. Загальне піднесення революційного руху, швидке зростання самосвідомості народу надихають поета на гострі сатиричні твори. У викритті самодержавного ладу, всіх суспільних болячок він часто наближається до революційно- демократичних письменників. Творчо використовуючи надбання російської і західноєвропейської сатиричної літератури, традиції народного українського гумору і сатири, В. Самійленко створив
240
поезії глибокого політичного змісту і значної мистецької сили. Це поставило його в ряд з найвизначнішими українськими гумористами і сатириками дожовтневого часу. З неприхованим сарказмом таврує поет даровані царем «свободи». У байці «Мудрий кравець» (1905) він виразно натякає, що цар і його посіпаки ладні в будь-який час розправитись з революційним народом. У даному разі В. Самійленко вдало використав народну байку про мудрого кравця, в образі якого тут виступає царизм. Люди принесли кравцеві сукно, вимагають пошити їм новий одяг «по закону», а той запобігливо умовляє їх почекати, каже, що гречкосіям такий одяг не до лиця («Наші люди — без штанів і в сорочці драній»), що краще старий полатати, а не шити новий:
Що за витребеньки! Я вам краще положу Латочки новенькі. Або хай сукно лежить, А щоб менш мороки, Я вам добре й без сукна Полатаю боки.
Не важко зрозуміти, що «латочки новенькі» — це облудні обіцянки царизму дати народові куці «свободи», а вислів «полатаю боки» прямо вказує на розправи царизму з повсталим народом. Розмовні інтонації, звороти, колорит народного гумору надають віршеві особливої гостроти й дотепності. В дусі народного гумору написані й сатиричні вірші «Невдячний кінь» (1906) та «Дума-цяця». В першому дошкульно висміюється пан. Він улесливо запитує коня, як його запрягати: чи вприпряжку, чи в корінь, які віжки взяти — коштовні чи з простої сириці, брати батіг у рукавиці чи голіруч. Слухаючи це все, кінь лишається байдужим, незадоволеним з такого піклування про нього. Алегоричні образи гуморески-байки легко розшифровуються. Звичайно, поет мав на увазі те ж таки загравання уряду з народом, висміював базікання ліберального панства про «свободи», які в становищі народних мас нічого не змінювали. У вірші «Дума-цяця» піддано нищівній критиці III Державну думу. Використавши мотив і лексику популярної пісні «Гандзя», письменник надав «думі-цяці» різних сатиричних означень — «патрана голубка», «смирна ягничка», «цяця-молодичка» і т. п. Характерно, що, крім інших ознак і прикмет, дума була «чорнолиця», тобто чорносотенна. Гнівно висміяв він ставлення царської думи до вимог найбіднішого селянства:
241
А Грицьки, Стецьки й Омельки Вже не прагнуть хай земельки: Всі ж вони в земельку ляжуть, А коли лягать — їм скажуть.
Таке ж сатиричне спрямування мають поезії В. Самійленка «Новий лад», «Міністерська пісня», «Соловейків спів». У них поет розвінчує царський маніфест, викриває облудні обіцянки царизму дати народу волю, виборче право, показує єднання царизму з найреакційнішими силами країни у придушенні революційного руху. Ці сатиричні твори своїм змістом і спрямуванням проти царизму та буржуазії, високим рівнем поетичної майстерності стоять на рівні сатири Лесі Українки та інших революційно-демократичних письменників того часу. Значну увагу приділив В. Самійленко також критиці релігії та її служителів. Передусім тут треба назвати вірш «Те Deum» (1901) і поему «Спритний ченчик» (1924), що належать до числа кращих зразків української антиклерикальної літератури. У вірші «Те Deum» розповідається, як «великого інквізитора» часів Германдади рятує від смерті дохлий пес, на якого впав «святий отець», звалившись з кручі. Про це прихожани дізнаються з проповіді кардинала, виголошеної в одному з соборів Мадрида. В ту мить, коли кардинал закликав присутніх воздати хвалу богу за його чергове чудо, з натовпу вийшов сміливець-юнак і мужньо розвінчав побрехеньку, назвав «великого інквізитора» катом, побажав йому загибелі, а людям волі. Юнака схопили слуги інквізитора:
І скарали: покотилась Голова його відтята,— Але вже тепер ми знаєм, Як моливсь Мадрід за ката.
Як свідчать мемуарні матеріали, в образі «великого інквізитора» В. Самійленко представив царського поплічника, обер-прокурора синоду К. Побєдоносцева. Поема «Спритний ченчик» написана вже в радянський час, після повернення В. Самійленка з еміграції. В ній з великою сатиричною силою викрито паразитичне, аморальне життя ченців, з дотепом і майстерністю розвінчано байки про рай і пекло, про релігійні «святощі». Хоча поема має підзаголовок «іспанська легенда», проте в ній іспанські лише окремі імена (розпусний ченчик Дон-Хуан, Сан-Педро та ін.), а всі деталі і типи взято з численних народних анекдотів про ченців та попів. Своєю дотепністю, яскравістю образів, легкістю вірша «Спритний ченчик» ще довго виконуватиме своє призначення в боротьбі з клерикалізмом.
242
Діапазон гумористично-сатиричного таланту В. Самійленка був напрочуд широким. Крім політичних соціально загострених сатир, в його поетичному доробку є гумористичні твори дещо іншого плану. Це вірш «Горе поета», в котрому з удаваним жалем розповідається про «бідолашного піїта», в «чудовную поему» якого «лойову вгорнули свічку»; гумореска «Пригода», де розказано про розчуленого філософствуючого героя, що міркував про сутність буття і велике призначення людини, а в нього злодій вкрав гаманець; жарт «Поет-фейлетоніст», що в ньому із співчуттям показано «творчі муки» молодого поета, який бажає заробити віршами хоча б на вечерю, та ін. Афористичність і гранична виразність мови, лапідарність вислову, які знайшли своє втілення в куплетній формі побудови вірша («Ельдорадо» та ін.), легкий, доброзичливий гумор, що іноді переходить у дошкульну сатиру, надають поезіям В. Самійленка особливої сили й привабливості. В. Самійленко писав і прозові гуморески та фейлетони, віршовані фейлетони російською мовою («Ведро воды», «Юбилей старушки»). У яскравому фейлетоні «У Полтавщині» розкривається хиже обличчя полтавських поміщиків, котрі намагались безземельну бідноту переселити з рідних місць у далекі краї. Помітного успіху досягнув В. Самійленко у жанрі драматургії. Це стосується його комедій та драматизованих гуморесок «Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба» (1896), «Химерний батько» (1897), «У Гайхан-бея» (1912), а також драми «Чураївна» (1894). Подібно до кращих гумористично-сатиричних поезій, у фантазії-сатирі на дві дії «У Гайхан-бея» В. Самійленко висміює жорстокість і тупість царизму та його сатрапів, показує їх сваволю та деспотизм. Цар і його поплічники постають з п’єси як нікчемні, огидні блазні, що заслуговують лише на людське осміяння й презирство. Неробство, дармоїдство, інтелектуальну порожнечу і моральну ницість панівних класів висміює В. Самійленко у п’єсах «Химерний батько», «Дядькова хвороба», «Драма без горілки». Хоч у цих творах письменник не ставить якихось глибоких соціальних проблем, та всім своїм вістрям вони спрямовані проти експлуататорського світу і його породжень. Іншого характеру драма В. Самійленка «Чураївна». У ній поет намагається дати позитивний ідеал, створити образи героїчних людей, представників народу. На тлі подій визвольної війни 1648—1654 рр. у п’єсі виведені благородні постаті молодих патріотів — Марусі і Кіндрата. Це люди сильні духом, відважні, справедливі й щирі.
243
У п’єсі є ряд майстерних, психологічно вмотивованих сцен, написаних яскравою афористичною мовою, бездоганним віршем — п’ятистопним ямбом. Драма «Чураївна» певною мірою передувала драматичним поемам Лесі Українки. Значний вклад вніс В. Самійленко в справу перекладу на українську мову кращих зразків російської і світової літератури. Говорячи про перекладацьку діяльність В. Самійленка, М. Т. Рильський слушно зауважив, що «сам по собі, окремо взятий переклад Мольєрового «Тартюфа», виконаний так, як виконав його Самійленко, міг би становити гордість будь-якої культури» 1. З метою ознайомити українського читача з російською класикою письменник переклав ряд творів Пушкіна, Нікітіна, Жуковського, «Ревізора» Гоголя та ін. Знавець західноєвропейської літератури, він залишив високо-поетичні переклади з «Іліади» Гомера, «Божественної комедії» Дайте, «Одруження Фігаро» Бомарше, новел А. Франса, Катюль Мандеса, Бласко Ібаньєса, перекладав поезії Байрона, Беранже, Барб’є, Ади Негрі, Лашамбоді та ін. Характерно, що, перекладаючи байки французького поета П’єра Лашамбоді, В. Самійленко насамперед звертає увагу на його демократизм і любов до простого народу, на соціально-політичне спрямування байок, про що пише у примітках до перекладу. Це свідчить, що В. Самійленко як перекладач ставився уважно до первотвору. Ставлячи високі вимоги до художнього твору, дбаючи про чистоту, точність і виразність українського поетичного слова, В. Самійленко суворо дотримувався цих вимог і в своїх перекладах. В. Самійленка-письменника і перекладача високо цінували видатні діячі української культури і літератури Панас Мирний, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Лисенко та ін. Стоячи на позиціях реалістичного мистецтва, письменник виступав проти антинародних, декадентських напрямів у літературі, гостро засуджував і висміював футуризм, імпресіонізм та інші антиреалістичні течії, вважаючи, що вони завдають лише шкоди розвиткові справжнього мистецтва. В. Самійленко написав порівняно небагато творів. За життя вийшло дві його збірки («З поезій В. Самійленка» — 1890 та «Україні»— 1906). Проте внесок його в українську дожовтневу літературу значний. Незважаючи на деяку історичну обмеженість, недостатню чіткість світоглядних позицій, що завадило В. Самійленкові увійти в революційно-демократичну літературу _____________________________________ 1 Максим Рильський, Твори в десяти томах, т. 10, Держлітвидав України, К-, 1962, стор. 349.
244
свого часу, він загалом виявив себе як реаліст-демократ, захисник інтересів трудового народу. «Нема такої народної болячки, яка б не збудила відгуку в його серці,— писав І. Франко,— яка б у тім чудотворнім серці не скристалізувалася в ясну, чисту перлину — перлину правдивої поезії» (XVII, 461). Народність тематики, глибокий демократизм, висока поетична і мовна культура забезпечили кращій частині поезії В. Самій- ленка почесне місце в історії української літератури. В українській поезії 70—90-х років широко і багатогранно відбилися соціальні, етичні та естетичні процеси, що відбувалися в житті українського народу того часу. Видатні представники поетичного слова І. Франко, П. Грабовський, а також М. Старицький, Я. Щоголев, І. Манжура, В. Самійленко та ін. відобразили в своїх творах найсуттєвіші й найважливіші проблеми доби, духовний світ свого сучасника. Провідна роль у цьому процесі належала революційно-демократичній і демократичній поезії, що служила інтересам народу, його боротьбі за соціальне і національне визволення, сприяла піднесенню його самосвідомості, культури. Кращі традиції в розвитку поетичної думки на Україні в 70— 90-х роках продовжили і збагатили передові поети початку XX ст. В нових історичних умовах ці традиції допомагали українським письменникам створювати поетичні цінності не минущої ідейно-естетичної ваги, боротись проти занепадницьких течій у літературі, за народне, реалістичне мистецтво слова.
Степан Корнійович Гутянський, – український історик, дослідник історії культури України, кандидат історичних наук, бібліотеко- та бібліографознавець, заслужений працівник культури УРСР, директор Центральної наукової бібліотеки АН УРСР у 1969–1979 роках, народився 1 серпня 1916 року в селі Губарівка Богодухівського району Харківської області.
Степан Гутянський закінчив історичний факультет Житомирського педагогічного інституту. У 1955–1958 роках навчався в аспірантурі в Інституту історії АН УРСР.
У 1962 році захистив кандидатську дисертацію, і працював молодшим науковим співробітником (1958–1964), а пізніше – (з 1964 року) старшим науковим співробітником відділу історіографії та джерелознавства Інституту історії АН УРСР.
Степан Гутянський – автор понад 60 наукових праць, присвячених розвитку української культури.
До його основних наукових робіт (у співавторстві) належать зокрема видання “История Центральной научной библиотеки Академии наук УССР” (К., 1979) та “З історії книги на Україні” (К., 1978)
15 травня 1969 року Степана Корнійовича Гутянського було призначено на посаду директора Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (нині – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). За часи його керівництва ЦНБ АН УРСР отримала статус науково-дослідної установи (1971).
У структурі бібліотеки були створені п’ять наукових відділів: відділ теорії і методології культури, історії книги та бібліотечної справи; відділ наукової бібліографії; відділ наукової інформації та довідково-бібліографічного обслуговування; відділ рукописів та науково-методичний відділ.
Степан Гутянський сконцентрував науковий потенціал бібліотечних фахівців на поглибленні роботи з інформаційного забезпечення наукових закладів, розробці актуальних питань взаємозв’язків бібліотекознавства та інформаційно-бібліографічної роботи, дослідженні історії книги та бібліотечної справи.
У бібліотекознавчих працях Степан Корнійович Гутянський висвітлював досвід ЦНБ АН УРСР щодо бібліотечно-інформаційного забезпечення наукових досліджень у системі АН УРСР, напрямів використання фондів наукової бібліотеки; стану поточної та ретроспективної бібліографії з природничих наук та ін.
Степан Гутянський вважав справою свого життя переїзд основного фонду Центральної наукової бібліотеки у нове висотне приміщення на Голосіївському проспекті, 3
Але цьому не судилося статися. Помер Степанович Гутянський після важкої хвороби 14 червня 1979 року.
Основні наукові роботи Степана Гутянського:
Всенародна наукова книгозбірня : ЦНБ АН УРСР – 50 років // Наша культура. – Варшава, 1969. – № 12. – С. 4–5;
Пам’яті вченого книгознавця : [про Ю. Меженка] // Літ. Україна. – К., 1969. – 28 листоп. – У співавт.;
Скарбниця людської думки : до 50-річчя ЦНБ АН УРСР // УІЖ. – 1969. – № 9. – С. 125–129. – У співавт.;
История Центральной научной библиотеки Академии наук Украинской ССР. – К., 1979. – У співавт.;
Інформаційне забезпечення науки в ЦНБ АН УРСР // Вісн. АН УРСР. – 1972. – № 11. – С. 54–61;
Состояние текущей и ретроспективной библиографии по естественным наукам в ЦНБ и библиотечной сети Академии наук УССР // Библ.-библиогр. информ. б-к АН СССР и акад. наук. союз. респ. – 1972. – № 3. – С. 53–61;
Информационный потенциал науки : ЦНБ АН УССР в 10-й пятилетке // Библиотекарь. – 1977. – № 10. – С. 30–32;
Бібліотеки Академії наук УРСР та інформаційне обслуговування наукових досліджень // Вісн. АН УРСР. – 1978. – №2. – С.70–77;
Из практики библиотечно-информационного обслуживания научных исcледований в АН УССР //
Информ. работа. – М., 1979. – Вып. 3. – С. 12–19.
На фотографії: Директор Центральної наукової бібліотеки АН УРСР Степан Корнійович Гутянський у своєму кабінеті.
Арсен Каспрук зі співробітниками та аспірантами Інституту літератури.
На фотографії: зверху з ліва направо: друг і однокурсник Арсена Каспрука Олексій Кудін, Арсен Каспрук і завідувач відділу дожовтневої літератури Захар Петрович Мороз.
Меморіальний сайт пам'яті Арсена Каспрука 